Повчання від Литвина

Мабуть, це манера українських політиків – говорити від імені всього народу, не виходячи з офісу своєї партії.

Що не дозволено бику - дозволено Литвину. Такий висновок можна зробити, ознайомившись з останніми висловлюваннями екс-спікера Верховної Ради. Не пройшовши до парламенту нинішнього скликання, Володимир Михайлович спочатку зализував рани, потім потихеньку почав висловлюватися на злободенні теми - і, нарешті, звично вирядився в тогу арбітра нації і «людини над сутичкою». При цьому «в сутичці» (а отже, і під Литвином) опинилися всі дійові особи політичного процесу – і тепер, через півроку після виборів, від лідера Народної Партії дісталося «всім сестрам по вухах».

Литвин каже, що в Україні немає опозиції, і певною мірою він має рацію. Якщо говорити про «серйозну» опозицію, представлену власними фракціями у Верховній Раді, на думку спадає лише БЮТ, проте, і його опозиційність назвати ідейною язик не повертається. Лави соратників Юлії Володимирівни нині такі різношерсті|, а вибір об’єктів для критики настільки залежить від кадрових амбіцій лідера блоку, що про повноцінну політичну доктрину БЮТ говорити не доводиться. Можливо, багато хто не погодиться, але опозиційність БЮТ сьогодні грунтується навіть не на трьох китах, а на простому небажанні пані Тимошенко претендувати на будь-які державні посади, окрім посад президента і прем’єр-міністра. При такому розкладі всі, хто підтримує Банкову і Кабмін, неминуче зараховуються в опозицію до Юлії Володимирівни, а сама вона автоматично стає опозиціонером по відношенню до діючої влади.

Виходячи з цього, можна зрозуміти занепокоєння Володимира Литвина: ледь не кожен перший політик в Україні потягнувся у владу, і справжню опозицію, що непримиренно б’є по помилках цієї влади, скоро треба буде шукати з біноклем. Гнучкість української політичної еліти нині до такої міри межує з безформністю, що у стороннього спостерігача голова запаморочиться: «смешались в кучу кони, люди» - і ніхто не хоче розпрямитися і піти з цього пластилінового світу добровільно. Одна надія на прагматичних біло-синіх: розуміючи, що «пряників солодких завжди не вистачає на всіх», ці хлопці скоро почнуть відтирати від влади партнерів послабкіше. Дивишся, так і складеться нова опозиція.

Отже, багато в чому Литвин має рацію: так, партійна система в країні «руйнується», так, деякі політичні лідери, змовившись, «просто зрадили своїх товаришів по партії». Але на тлі обгрунтованості цієї убивчої критики на адресу СПУ| і КПУ (адже це на них натякає екс-спікер?) що далі, то більш чітко вимальовувується питання: а де в цій системі ваше місце, Володимире Михайловичу? Відпосад у владі ви гордо відмовляєтеся, тут ваша позиція зрозуміла. Але, з іншого боку, про перехід в опозицію ви не заявили. Отже, третій варіант – погляд з боку?

Але ж ви говорите ці мудрі слова, не позбувшись від тлінних партійних оков, а з платформи лідера партії. Знову «третя сила»? Облиште, очолювана вами Народна партія під час минулих парламентських виборів з цією роллю не впоралася, адже ідеологічним багажем обтяжена не була, вся кампанія велася з розрахунку на авторитет лідера в народних масах.

Не склалося. Але ж хіба не має бути так: коли критикуєш інших від імені партії, веди її в опозицію, займай нішу, що звільнилася, – і підтверджуй слова справою. А якщо хочеш бути Верховним гуру української політики, обтруси спершу партійний прах з ніг своїх.

Мабуть, це манера українських політиків – говорити від імені всього народу, не виходячи з офісу своєї партії. З одного боку – зрозуміло: і хочеться повчати, попутно обіцяючи, що далі, мовляв, скажу ще більше!; і, разом з тим, якось колеться вийти з гри, щоб мати моральне право говорити про її учасників.

  Друкувати |  Обговорити |   Відіслати статтю другові