Бутафорія Форуму

Навіть досвідчені журналісти-словоблуди не змогли пояснити, для чого і для кого все це проводиться.

Якщо перед входом в Українській дім торгують чорними футболками з зображенням Степана Бандери, в фойє стоять декоративні снопи в людській зріст і плазмовий монітор говорить в порожнечу про біди українського народу, це означає – тут відбуваються заходи в рамках IV Всесвітнього Форуму Українців. З регулярністю він проходить в Україні напередодні, під час або відразу після Дня її Незалежності. Рекомендовано носити вишиванки, виступати за скасування Дня Перемоги і взагалі – говорити про Україну українською мовою.

Чому патріоти пожаліли Ющенка

Якщо побіжно озирнутися на історію проведення попередніх Форумів, то можна побачити дивну тенденцію. Наприклад українці з усього світу в такій кількості і з такої нагоди жодного разу не збиралися в Західній Україні. Київ, Харків, Донецьк, знову Київ – складається враження, що основна мета цього заходу полягає в черговій спробі демонстративно українізувати те, що спеціальної українізації не потребує.

Якщо в тому ж Донецьку три дні кілька десятків людей передпенсійного і пенсійного віку походять у вишиванках, це зовсім не означає, що тут з часом перестануть масово голосувати за Партію регіонів. До речі, лідер цієї політичної сили, він же голова українського уряду, перед розгніваними учасниками Форуму так і не з’явився. При цьому на своїй посаді залишився. Що зайвий раз підтверджує: Форум Українців, попри статус Всесвітнього, аж ніяк не впливає на зовнішню та внутрішню політику України і нічого в нашому житті не змінить. А саме його проведення – лише данина започаткованій в 1992 році традиції. Яка, до речі, чимдалі стає більш обтяжливою.

Офіціоз традиційно проходив у Палаці «Україна». Чотирнадцять років тому атмосфера в фойє головного культурного осередку нашої держави була не натужно піднесеною. Ми вперше побачили стільки радісних представників української діаспори. А головне – саме тоді вперше в народні маси пішов американській долар. Купюри достоїнством $ 100 US в широкому обігу ще не фігурували, хоча вітчизняні майстрині намагалися тоді продати іноземним землякам вишиті рушники саме за сто «долЯрів». Апелюючи до того, що це – ручна робота. Діаспоряни більш охоче викладали купюри вартістю $ 5 US, наголошуючи – «то є дуже коштовно». Цією сумою переважно пожертви «на українську справу» і обмежувалися.

Сьогодні ті представники діаспори, які дожили до наших днів, налаштовані не так оптимістично. Складається враження, що саме вони були основними «гравцями» цьогорічного Форуму Українців і задавали йому тон. Тому, як не парадоксально, Президент України отримав дуже малу порцію критики.

Хоча зацікавлені особи чекали: патріоти не залишать від позитивного іміджу Ющенка каменя на камені після всіх пригод із створенням коаліції. Пояснюється це дуже просто: Ющенко – українофіл. До того ж із тих, кого колись називали «грунтівцями». І свого «почвєннічєства» він не приховує, причому аргументує свої позиції грамотною українською мовою. А саме мовне питання стало головним каменем спотикання на Форумі. Мовна позиція в Президента дуже міцна, послідовна, і вона його врятувала. Відтак голова уряду, знаючи, в чому його слабке місце, стратегічно вирішив не викликати вовка з лісу і до учасників Форуму не вийшов.

Досить кумедно виглядали на телеекранах наші закордонні земляки, які з яскраво вираженим іноземним акцентом агресивно кричали в телекамери: в Києві української мови немає. Тут проглядаються подвійні стандарти. Виходить, американський чи австралійській акцент для української мови цілком придатний, тоді як російський – зовсім ні. Загалом цього разу, якщо вірити повідомленням ЗМІ, цілком серйозно дискутувалося питання, чи вважати українцями тих, хто живе на Сході.

Про те, що в будь-якому висловлюванні повинен переважати зміст, учасники Форуму або не знали, або забули. Тому загалом захід вийшов абсолютно позбавленим змісту. Навіть досвідчені журналісти-словоблуди не змогли пояснити, для чого і для кого все це проводиться. Причому в четвертий раз.

Свій до свого по своє

Організація виставок в Українському домі носила яскраво виражений обов’язковий характер. Організаторам вдалося неможливе: вони досягли зворотного ефекту. Від частоти згадування всує слова «Україна» тут просто зводило щелепи. Особливо це було помітно на книжковій виставці.

Між іншим, з усіх вона стала найбільш відвідуваною. Визначається кількість таким чином: у світлиці, де проходить виставка Трипільської культури, ходить один-два чоловіки. Між кількома десятками книжкових стендів тиняється десяток зацікавлених. Причому трипільські глечики та тарелі виставлені безсистемно, а головне – без підписів та взагалі без жодних коментарів. Аби не кольорова афіша, важко було б взагалі їх ідентифікувати.

Організація була в кращих традиціях пострадянської України. Чого вартий той факт, що відкриття вcіх цих виставок відбулося 17 серпня о 19.00, та ще й із запізненням. Доводжу до вашого відома, що саме в цей час всі виставки офіційно закривалися. Тобто припиняли свою роботу. Відповідно відвідувачів не помічалося зовсім, а масовку перед телекамерами створювали два десятки людей. Серед яких – жодного високопосадовця. Навіть Міністра культури.

Всі інші дні ситуація не помінялася. Книжкові і взагалі виставки (в тому числі промислових товарів) в Українському домі проходять регулярно. Але всі ударні експозиції зосереджуються переважно на першому поверсі. В тому самому фойє, де цього разу стояв національно стурбований плазмовий монітор. З нагоди Всесвітнього Форуму Українців виставки розмістили на третьому поверсі. Якщо йти сходами, то можна побачити карикатуру на Сталіна.

Гаслом книжкової виставки я б зробив фразу: «Все, що ви хотіли дізнатися про Україну, але боялися запитати». Навіть космополітичний «Книжковий супермаркет» цього разу підібрав виключно український асортимент. Причому як у них у куточку, так і на більшості стендів переважало народознавство і література патріотичного спрямування. Видання МАУП, представлені на виставці максимально, віднесли саме до таких.

Українське народознавство вже намагається відповідати сучасним вимогам. Тобто представлене не лише в друкованому вигляді (деякі книжки явно лежали на складах не один рік), а й на альтернативних носіях, зокрема електронних. Чоловік у вишиванці, схилившись над ноутбуком, зосереджено клацав «мишкою», демонструючи зацікавленому добродієві, який не схожий на користувача персональним комп’ютером, зміст пропонованого диску: «Це – кіммерійці. Це – сармати. Це – скіфи». Купували все одно неохоче.

Спроби проводити, як завжди на таких виставках, презентації та автограф-сесії ні до чого хорошого не привели. На моє глибоке переконання, книжники розраховували на наплив грошовитих відвідувачів з діаспори, які купуватимуть будь-що, аби українське. Не на тих напали: іноземців українського походження за три дні на третьому поверсі Українського дом» було помічено дуже мало. Правда, найбільш спритні книжники пробилися в палац «Україна» і казали – там виторг трошки був.

Зате організатори Форуму задоволені: скільки українських заходів пройшло в одному місці і відразу. Про комерційний успіх думалося менше всього. І тішило лише одне: на відміну від інших разів, за участь у виставках тут ні з кого грошей не взяли. Як не нагадати, що за право виставити свій стенд у кулуарах Верховної Ради в лютому цього року видавці платили за найвищим тарифом. Результат що тоді, що тепер: далі залу палацу «Україна» мало хто пішов.

А про потреби пересічних громадян можете судити з такого показового, як на мене, епізоду. Автор цих рядків тинявся Українським домом у футболці з написом «Mazepa». На виході мене зупинив бородатий молодий неформал із татуйованими по лікоть руками. «О, класна тема! – вигукнув він, тицяючи пальцем в центр моїх грудей. – В мене теж одна тема є. Пісня, про Чорнобиль, чи нє, блін, про, як його – голодомор. Тільки її співають, знаєш, скінхеди. Українською мовою, все як треба. Тільки скінхеди, розумієш? Я сам ді-джей, не можу нікуди пристроїти».

Нічого дивного. З нашою бутафорською національною пропагандою та показним українофільством раз на 4-5 років (і кілька разів на рік з нагоди державних свят) пересічний громадянин, ді-джей він чи слюсар, уже не бачить особливої різниці між Чорнобилем та голодомором. А Тарас Шевченко зусиллями, в тому числі, організаторів подібних заходів став насамперед портретом на стогривневій купюрі.

  Друкувати |  Обговорити |   Відіслати статтю другові