День “Нашої” Конституції

Купки молоді, втомленої щойно минулим Днем молоді, горнулися до фонтанів та літніх кафе. Туристи – до численних пам’ятників. Нічого вражаючого для фантазії випадкового спостерігача не відбувалося у День Конституції на Майдані Незалежності у Києві. Єдине, що кидалося в очі, – це засилля оранжевого кольору, котрий наштовхував на думку, що цього року ми святкуємо таки вже День «Нашої» Конституції.

Не треба себе обманювати – День Конституції ніколи не був для нас особливим святом. Ні при радянській владі, ні при перехідному варіанті конституції УРСР (1991-1996 рр.), ні при Кучмі ми не знали, в чому суть цього “свята”. Ну, вихідний день – і Богу дякувати. Якось так вже всі звикли, що Конституція - це саме той основний закон, про який говорять “закон як дишло, куди повернеш, туди й вийшло”. От і цього разу писати даний текст автору добряче заважали будівельники, котрі не зважаючи на День Конституції, будували черговий новий багатоповерховий будинок на старому низькоформатному Подолі.

Тим більше, що українська конституція значно молодша від української державності, а так звану “конституційну ніч” символічно можна порівнювати із ніччю “вальпургієвою”. Більшість з дорослих громадян України добре пам’ятають, як проходило ухвалення цього “основного закону”. А саме – в результаті ритуального згвалтування президентом Кучмою народних депутатів (тобто фактичною погрозою розпуску парламенту). Як сказав тоді голова верховної Ради Олександр Мороз, процитувавши героя популярної радянської кінокомедії: “Нам звідси одна дорога: або я її веду в ЗАГС, або вона мене веде до прокурора”.

Отже, основний закон, проти ухвалення якого депутати боролися три місяці, був ухвалений упродовж одніє ночі, названої згодом “конституційною”. Тому скільки б депутати не вважали батьком “осоновного закону” депутата з символічним прізвищем Сирота, більшість людей добре усвідомлюють, що всі вони були насправді безбатченками законодавчого процесу. А справжнім, сказати б “біологічним” батьком Конституції став перверсійний насильник Кучма, котрий у відповідний момент встромив у анали депутатської гідності списа своєї брутальної наполегливості. За що, треба віддати йому належне, вибачився перед депутатами наступного ранку, як сам сказав: “За те, що не зовсім коректно стимулював цей процес”.

Саме через це Конституцію досі часто називали “кучмівською”. Однак, після оранжевоюї революції з’явилася політична кон’юнктура на те, щоб називати її нарешті “Нашою” Конституцією. Саме так воно й сталося, якщо судити по тому, що 28 червня 2005 року відбувалося на Майдані Незалежності у Києві.

В принципі можна б сказати, що не сталося нічого особливого – черговий концерт, котрий за збігом обставин співпав із дев’ятою річницею ухвалення Конституції. Зовсім випадково, мабуть, політичним патроном концерту став Народний Союз “Наша Україна” і тому сцена була прикрашена його прапорами і оранжевими надувними кульками (а також червоними барвами спонсора – фірми послуг мобільного зв’язку Life:)). На сцені (на момент присутності там автора цих рядків) проводив репетицію ще один герой революції Славко Вакарчук зі своїми музикантами, повторюючи кілька разів поспіль – «Я не здамся без бою». (Авторська примітка - Коли Слава в якийсь момент сказав в мікрофон «Тепер репетиції треба проводити, як концерти», я подумав – шкода, що такими категоріями не думають члени постреволюційного уряду.)

На Майдані ж також не знайшлося місця для кольорів інших політичних сил – помаранчеві дівчатка у помаранчевих наметах роздавали помаранчеві прапорці та картонні шапочки проти сонця. (Роль опозиції на сходах консерваторії відігравав гурток прихильників програшного конкурента “Лайфу” – “Джинс”, з відповідного забарвлення прапорами). Всі бажаючи змогли теж отримати безкоштовну газетку “Громадська рада” (наклад 100 000 примірників - !), на сторінках якої автори відверто “мочили” нинішнього київського мера Олександра Омельченка і славили нашеукраїнського кандидата в мери Миколу Мартиненка.

Дивлячись на Майдан, з одного боку запитую себе – для чого в ніч з 27 на 28 червня 1996 року у станах Верховної Ради було провадити затяті бої за синьо-жовтий прапор і тризуб-герб, коли вже у 2005 році їх впевнено і без бою заступили оранжеві прапори і підкови-герби?

А разом з цим виникало якесь дивне відчуття дежавю – Боже! Це ж у нас знову єдинослушний колір прапорів і єдиноправильна партія.

  Друкувати |  Обговорити |   Відіслати статтю другові